Уривок з книги Що таке людський характер?...

З кожним таке траплялось: раптом завмираєш, бо знайомий аромат ніби кличе тебе з віддаленого куточка твого дитинства, і це так, неначе вдається простягнути руку через товщу часу й торкнутися справжньої суті забутого самісного переживання.
Або почуєш, буває, музичну композицію, популярну в дуже особливий період твого життя, — і вона теж наче висвітлює всередині тебе не так спогад, як внутрішню психічну констеляцію, наповнену образами, почуттями та тілесною чутливістю.
Хоч би як ми намагалися комусь пояснити, що з нами в такі моменти відбувається: «Ох, цей аромат, так пахли у дитинстві квіти в моєму саду!» — нам не вдасться повністю передати текстуру внутрішнього переживання.
Проте з подібних інтенсивних пробуджуючих митей ми можемо дізнатись дещо про природу самісного переживання загалом. Ми, навіть не замислюючись, позначаємо світ власною суб’єктивністю та наділяємо людей, місця, речі та події певного роду ідіоматичною значущістю. Живучи у своєму власному світі, ми курсуємо серед потенційно значущих об’єктів, вбудовучи їх у щільну психічну текстуру свого самісного переживання. Нерідко ми обираємо та використовуємо об’єкти так, щоб вони несвідомо збуджували в нас ці відбитки; справді, щодня ми робимо це багато разів, ніби вигадуємо, видумуємо самих себе, викликаючи констеляції внутрішнього досвіду назовні. Водночас — і це теж правда — люди, речі, події просто трапляються нам, тож до інших форм буття нас запрошує звичайна випадковість. Отже, ми, як маятник, хитаємось між 19 самостійним вигадуванням себе через вибір об’єктів (які стимулюють внутрішні переживання) і тим, як нас вигадує, так би мовити, середовище, котре грається собі з нашою самістю, як хоче.
З такого погляду об’єкти нашого світу є потенційними формами трансформації. Коли ми вибираємо якусь послідовність об’єктів, наприклад, слухаючи певну платівку, телефонуючи певній людині або читаючи певну книжку, — ми трансформуємо внутрішнє переживання, висвітлюючи для себе нові психічні текстури, які переносять нас до інших ділянок потенційного буття. Вивчаючи структурний вплив об’єктів на самість, тобто далі розмірковуючи про різні потенційно трансформаційні ефекти об’єкта — ми зможемо глибше зрозуміти природу людського життя. Тож мені дивно, що в теорії об’єктних стосунків дуже мало уваги приділяють окремо структурі об’єкта й розглядають його переважно як контейнер для проєкцій індивіда. Справді, об’єкти вміщують нас. Однак, за іронією,саме тому, що вони містять наші проєкції, структурні особливості кожного окремого об’єкта стають ще важливішими — адже ми поміщаємо самих себе у контейнер, який, завдяки пере-проживанню, опрацьовує нас, відповідно до своєї природної цільності. Наприклад, якщо колись у підлітковому віці своє почуття радості від відкритої вправності в баскетболі я вклав у музичний твір — хай у Шубертову «Симфонію до мажор» — і того ж тижня еротичний потяг до своєї подруги спроєктував у «Ловця у житі» Селінджера, то зустріч із цими об’єктами у дорослому віці може підсвітити самісні переживання, збережені в цих об’єктах Проте водночас переживання музики чи літературного читання — це ще й нові об’єкти, кожен зі своїм власним «опрацьовуючим потенціалом» (тобто слухаючи музику чи читаючи, я залучений ще й в іншу форму суб’єктивної трансформації, зумовлену цільністю структури
цих об’єктів). Впевнений, що психоаналіз, як і інші дисципліни, збагатиться, якщо ми розробимо філософію цільності об’єкта, і вона дозволить нам зрозуміти, які форми ми обираємо для психічного устаткування своєї самості.


Уважно розглянувши, як обрані нами специфічні об’єкти переносять нас в особливі психічні стани, я перейду в першій частині книжки до психоаналітичної ситуації: у ній-бо двоєлюдей у найцікавішому для мене просторі обирають оповідні та ментальні об’єкти, щоб пробуджувати одне в одному різні внутрішні стани. Пацієнтка розповідає мені про обід зі своєю матір’ю й описує їжу в найменших деталях — і я переношусь
у досвід споживання їжі; потім вона розповідає мені про свій урок пілотування — і я вже серед інших образів. У цій книжці я стверджую: левова частка з того, що відбувається в психоаналізі (як, власне, і в житті), — відбувається несвідомо. Хоч психоаналітик і є фахівцем із деконструювання певних симптомів, переносних відігрувань і психічних процесів, усе ж пацієнтові внутрішні переживання йому засадничо недоступні. Для клініциста це не новина. Врешті, одна із засадничих думок Фройда про несвідоме — що його можна пізнати лише
за похідними. І якщо ми застосуємо його теорію несвідомих процесів до самісних переживань, то вийде, що їхня суть доступна суб’єктовій свідомості лише фрагментарно, і тому її важко передати іншому. Втім, працюючи над передсвідомими завданнями, аналітик і пацієнт беруть участь у десятках тисяч несвідомих діалогів, важливість яких для пацієнтового аналізу вони розпізнають лише частково. Аналітик і пацієнт творять психоаналіз разом, і важливі зміни відбуваються в обох, хоч ми і приділяли більше уваги мутативним зсувам в аналізанді, ніж змінам в аналітику. Так, без сумніву, і має бути. Але я присвячу кілька розділів цієї книжки дослідженню того, як аналітик та аналізанд несвідомо працюють разом, розвиваючи нові психічні структури, якими пацієнт зможе скористатись, аби радикально змінити своє життя.

Друга частина книжки складається з окремих, не пов’язаних між собою розділів, співзвучних темам першої частини, — їх можна читати в будь-якому порядку. Кожний есей є спробою знайти слова для дуже специфічного самісного переживання — хай це буде несподіване переживання гомосексуала під час проміскуїтетної пригоди, трагічне божевілля дівчини, яка себе ріже, безумна жорстокість ментальної установки фашистів чи
притаманне всім людям переживання себе учасником своєї історичної епохи, яке я називаю свідомістю покоління. Час від часу я розповідатиму щось про своє життя або власну особистість, коли буду досліджувати чи обґрунтувати певні теми, — так би мовити, братиму інформацію зсередини, замість міркувати про щось на прикладі історії пацієнта. Врешті, цю форму психоаналітичного письма запропонував у «Тлумаченні сновидінь» Фройд: тут ідеться про його власні сновидіння, разом із сновидіннями його пацієнтів, поступово й діалектично, і це
сприяє розвитку його теорій. Я думаю, це дуже особливий літературний спосіб писати про психоаналіз, він дозволяє читачеві приєднатись до несвідомих течій, які є складовою клінічної практики аналітика та слугують джерелом для його психоаналітичних теоретизувань.
Звісно, Фройд розумів, що він відкриває себе до специфічного прочитання, і це оголює невидимі для нього самого самообмани; але позначати місця сліпоти — важлива риса такої літературної форми. Я цілком усвідомлюю, що мої есеї ставлять мене в таке ж становище, але якщо ми розкриваємо психоаналітичне письмо, щоб наблизити його до природи психоаналітичної практики — маятника, що плавно рухається
між сліпотою та інсайтом, — тоді варто ризикнути!